Інтерв'ю з Михайлом Баришниковим. Театр, почуття, емоції. Дружба і вірші - ISRAELI CULTURE

Йосип Бродський і Михайло Баришніков, 1985 рік. Фото: Leonid Lubianitsky

"Бродський / Баришніков" - формула дружби, що стала назвою вистави, про який говорять з придихами. Нервово чекають, розкупили всі квитки. Аншлаг. Вистава "Бродський / Баришніков", прем'єра якого пройшла в Ризі в Латвії в жовтні 2015 року, в січні 2016 показаний в Ізраїлі. Кількість відгуків про цю постановку вже явно перевищує кількість глядачів, її подивилися ... Інтернет повний рецензіями, розповідями, спогадами, мемуарами, домислами.

Михайло Баришніков вже виступав в Ізраїлі в 2010-му році з постановкою "Три фрагмента, соло і дует" разом з Ганною Лагуною (вечір з творів хореографів Матса Ека, Олексія Ратманського і Бенжамена Мільпье), в листопаді 2011-го зі спектаклем "В Парижі "режисера Дмитра Кримова за оповіданням Буніна, в жовтні 2013 представив в Тель-Авіві свою фотовиставку (виручені за фотографії гроші надійшли до Фонду ізраїльського танцю, що підтримує танцівників і хореографів).

- Інформацію про все це можна знайти в мережі. Бродський - як і всі поети - був провидцем. Чи передбачав він глобальну інформаційну мережу, де можна знайти все? Все, крім емоцій і почуттів. Емоції і почуття ... Вони збереглися не скрізь, не у всіх. Чи збереглися вони в сучасному театрі? Чого в ньому більше - розважливого мистецтва або емоцій?

- Якщо немає емоцій, то немає і театру. Будь то консервативний старий російський театр або авангардна трупа. Зрештою, глядачі йдуть додому емоційно зачепленим, чи ні. Можливо, в театр їх якраз призводить пошук інформації. А йдуть вони з накопиченими почуттями. Театр - це гра в емоції, серйозна гра. Ставки на сцені високі.

- У багатьох досі ваше ім'я асоціюється з балетом, з рухом, але все ще не з театром, кіно або фотографією, хоча ви займаєтеся цими областями мистецтва вже чимало років.

- На мій погляд, я ніколи не був людиною тільки балету. Я все ставлю на одну полицю, передаю емоції і почуття через рух і слова, вибираючи такі проекти, які стають перехідним містком від танцю до фотографії або театру. Тому "мої" режисери, такі як Алвіс Херманіс або Боб Уїлсон, який поставив спектаклі "Стара" за Хармсом і "Лист людині" за щоденниками Ніжинського з моєю участю, експериментують з метафізичним рухом, створюючи якісь варіації на тему театру не тільки через мова або текст . Я більш впевнено почуваю себе в спектаклях, де мені доводиться рухатися, хоча нинішній спектакль - це скоріше з області театру філології, а не хореографії. У хореографії цим зайнятий хореограф, в театрі - режисер. Сучасний театр дуже еклектичний, а такі режисери як Херманіс або Вілсон часто йдуть в невідомі раніше області. У виставі ж "Бродський / Баришніков" ми в цю область пішли разом, хоча Алвіс був безперечним господарем в режисурі. Але він дав мені якусь свободу руху, пластики, залишивши за собою вибір текстів, віршів. Це його спектакль, я - інструмент в його руках. Вся концепція цього спектаклю його, хоча багато речей ми знаходив разом. А ось Роберт Вілсон працює трохи інакше - задає серйозні домашні завдання.

- Чи можна вас назвати співтворцем вистави з вашим ім'ям в назві - "Бродський / Баришніков"?

- Ні. Ми обговорювали з Херманісом деякі інші проекти, і несподівано для мене зупинилися на цьому. Несподівано, незважаючи на мою дружбу з Херманісом і, незважаючи на те, що він виріс на поезії Бродського, прекрасно знає російську літературу і поезію (в Ізраїлі показувався його спектакль "Розповіді Шукшина" театру Націй - М.Х.). Я бачив його оперні і театральні постановки до того, як ми зустрілися. У будь-якому випадку це була його ідея, але, природно, ми обидва хотіли піти від старої традиції, коли актор виходить на авансцену і читає вірші. Ми хотіли зробити театральний похід з рюкзаком в минуле, а точніше - викликати минуле в сьогодення.

- А що в рюкзаку?

- 3-4 книжки, роки дружби. Декорація спектаклю нагадує віденську оранжерею, скляний палац. На Ризькому узбережжі стояли такі скляні споруди - Йосипу б це сподобалося, ця декорація викликає багато асоціацій.

- Ви згадали Ризьке узмор'я - ви там виросли, там пройшло ваше дитинство. Воно було щасливим?

- Я б сказав - цікавим. Я змалку зрозумів, що все це не наше, не моє ... Ми жили в Ризі в комуналці, де було 4 сім'ї. Моя мама померла рано, і в 16 років я вже був повністю самостійним.

- Але, тим не менше, Ризьке узмор'я - це ностальгія. Ваш спектакль - також ностальгія, ностальгія по дружбі?

- Абсолютно ні. Це діалог з минулим людиною. Але якщо говорити про ностальгію, то в ньому є ностальгія за загальним для нас з Бродським Нью-Йорку. Цей спектакль - про гіркоту відсутності, який пішов щоденного спілкування, про ті місця, де ми бували разом. До сих пір, коли я проходжу повз китайської харчевні або грецької кав'ярні, де ми сиділи разом, у мене припиняється дихання. Це були чудові дні, тижні, практично щоденне спілкування, і Нью-Йорк залишився для мене місцем трепетним. Я ж і познайомився з Бродським в Нью-Йорку. Вся інтонаційна гамма вистави - нью-йоркська. У цій виставі є Гудзон, Іст-Рівер, Гринич-Вілледж. Дух міста присутній в цьому спектаклі. Мої взаємини з Йосипом в основному пов'язані з Нью-Йорком.

- І "Російський самовар"?

- О! Це Йосип мене втягнув! Я сам на таке б не зважився ... Якийсь час це було цікаве заклад - там можна було почитати, випити чарку, з'їсти холодець, заспівати "Марш слов'янки" - Бродському це подобалося. Він навіть якось попросив жартома Ростроповича поклопотатися в Кремлі, щоб "Марш слов'янки" зробили гімном Росії. Він не відрікався від російськомовних нью-йоркців, але в "Російському самоварі" сиділи і американці, політики. У Бродського був свій столик в кутку, і ми там завжди збиралася. Там можна було зустріти знайомих - Сьюзен Зонтаг, Анни Лейбович, Марка Стренда, Дерека Уолкотта, Юза Алешковского, Льва Лосєва - цікавий коло людей. Філіп Рот сидів там ночами, Белла Ахмадуліна. Цей ресторан був якоїсь прикметою епохи, але все це вже пішло в область спогадів.

- Ви коли-небудь відчували себе емігрантом?

- Ні ніколи. Були моменти, коли мені намагалися нав'язати відчуття емігранта, що народжується від самотності, незнання мови. Але тут мені якраз дуже допоміг Йосип, відкривши мені свій будинок, познайомивши з багатьма чудовими людьми. Емігрант - це людина, яка не зі своєї волі опинився в якійсь ситуації. Я ж - тільки по своїй волі. Я, можливо, був кілька втрачений, але мені було до кого звернутися, до кого піти. Бродський був для мене якорем, адресою.

- Ностальгія - це не тільки відношення до місця. Це ставлення і до тіла, до немочі тіла, до балансу між неміччю старіючого тіла і силою духу. До молодості, до смерті ...

- Бродський дуже боявся смерті - хоча сам собі підписував вирок, не випливаючи порадою лікарів. Він пішов - а мені довелося жити. А йому не довелося. Він не міг працювати без сигарет, іноді без віскі. Він любив поїсти. Але головне - це стрес. Пам'ятаю, коли багато всього набиралося, він так важко зітхав, але все одно знаходив час зустрічатися з друзями - і не тільки з друзями. Багато шукали у нього підтримки - і моральної, і фінансової, практичних і професійних порад. Він писав листи, влаштовував на роботу. Він знав, що часу на все немає, але він встигав, хоча прихоплювало серце. І він ніколи не вступав в конфлікти зі своєю совістю. Навіть в юнацьких віршах Бродського є боязнь старості, немочі і смерті. А він почав писати, коли йому не було ще й 20. Він завжди знав про свою хворобу серця, знав, що йому треба бути обережним. І коли йому було всього 40 років, написав

"Тепер мені сорок.

Що я скажу про життя? Що виявилася довгою.

Тільки з горем я відчуваю солідарність.

Але поки мені рот не забили глиною,

з нього буде лунати лише подяку ".

- У цьому ж вірші "Я входив замість дикого звіра в клітку" є і такі рядки:

"З висоти льодовика я озирала півсвіту,

тричі тонув, двічі бував розпоротий.

Кинув країну, що мене вигодувала.

З забули мене можна скласти місто.

Я тинявся в степах, які пам'ятають крики Гуна,

одягав на себе щось вдруге входить в моду,

сіяв жито, покривав чорної толью току

і не пив тільки суху воду ".
Неміч тіла і сила духу - завжди є якийсь баланс. Він був і у Бродського?

- Звичайно. Він дійсно дякував долі кожен день. А з іншого боку боявся смерті.

- Він багато встигав ... Він встиг все?

- Так - тому що він ні від кого не відвернувся. Він не міг брехати. Він залишився чистим перед усіма. Це була вражаюча риса його характеру. Бродський був безкомпромісний і довірений собі.

- Коли ви вимовляєте "Бродський вважав дні" - мурашки біжать по шкірі. Бродський жив весь час з оглядкою вперед - на власну смерть?

- Він ішов, зупинявся і говорив, зітхаючи: "треба подихати". І закурював сигарету. Але з іншого боку він був абсолютний оптиміст і завжди чекав, що завтра відбудеться щось надзвичайне.

- Бродський не любив брехати, але театр - майданчик хай не брехні, але фантазій. Театр - це ж зрежисована брехня, нехай на сцені звучать правдиві слова.

- Бродський не любив театр. Він називав все, що відбувається в ньому лицедійство. Він любив і знав кіно. До речі, і Ахматова і Мандельштам також прохолодно ставилися до театру ... Бродський написав дві п'єси - "Мармур" і "Демократія", їздив на прем'єру "Демократії" в Вашингтон, але при цьому не вважав себе драматургом і говорив так: "я написав не для того, щоб грали, а для того, щоб читали ". Бродський вважав, що і Шекспір ​​писав не для театру, а для себе - був абсолютно в цьому впевнений. Те, що поставив Алвіс Херманіс - це не зовсім театральний спектакль. Це і не перформанс, це щось інше. Йосип іноді мене просив читати напам'ять то, що я вибирав - Пастернака, Пушкіна, кого-то другого. Йому подобалося, як я читав, хоча до декламації своїх віршів іншими він ставився досить скептично. Свої вірші він любив читати сам, вважаючи, що тільки сам поет може знайти правильну інтонацію для свого тексту.

- Після цього залишається запитати - а для чого ви виходите на сцену? Судячи з усього, не тільки для гри в театр. Ви займаєтеся якимось шаманством - викликаєте дух минулого? Ви дружили - тобто існували на одному емоційному заряді?

- Я веду розмову з людиною, якого я дуже добре знав. Можу повернутися до нього, почути його голос. Алвіс Херманіс став посередником у нашій розмові, таким собі доктором Коппелиуса або майстром Дроссельмейер ...

- Все-таки у вас балетні асоціації ...

- Так ... Але якщо серйозно, Алвіс дійсно став посередником між нами і тому вибір віршів також абсолютно його. Він дуже ретельно поставився до інтонації, до перетискання, манері читання. Ми провели багато годин за обговоренням цього проекту, читаючи різні вірші Бродського - і не тільки ті, що увійшли в цей спектакль. А коли ми знайшли правильний тон, Алвіс став відкидати занадто складні вірші, з заплутаними асоціаціями, з алюзіями на міфологію. Він вважав, що якщо вірш буде не зрозумілим хоча б одному глядачеві - тоді його не треба включати в спектакль. Хоча дещо все-таки залишив і включив в спектакль багато юнацьких віршів кінця 1950-х - початку 1960-х, часу посилання. І тому, навіть ті, хто добре знає сьогодні творчість Бродського, можуть почути незнайомі для себе вірші. Півтори години тексту - я вчив вірші щоранку, як тільки прокидався. Приміряв динаміку голосу і ту відповідальність, яка на мене обрушилася.

Алвіс також встановив ритм цієї вистави, якийсь метроном. У нашій виставі немає музики. Є тільки "Божественний хор цвіркунів". Цю ангельську музику також знайшов Алвіс - композитор Джим Вілсон записав звуки, що видаються цвіркунами, потім програв цей запис в повільному темпі і виявив щось зовсім дивне. Звук, який він отримав, найбільше нагадує спів ангелів.
- Сама поезія Бродського також насичена музикою. Навіть на фотографіях здається, що фон вашої гри - музика. Будь-спектакль - це якийсь меседж, то, що режисер і актор хочуть передати. Це пристрасть до сценічного месіанства?

- Не знаю. Мені іноді важко зрозуміти, що відбувається, коли я на сцені, а решта в залі. Але я підходжу до віку, коли варто підвести деякі підсумки. Я людина не релігійний. Але вірю в велич людського духу. І ще - мені в житті неймовірно пощастило. Я зіткнувся з приголомшливими людьми. І одним з них був Йосип. Бродський дуже любив дати, дні народження. Любив ходити на дні народження і запрошував на свої, приносив смішні подарунки. Він написав мені на сорокаріччя такі жартівливі вірші: "Країна рідна широка, але в ній дожити до сорока, ні миші, ні її коту, не під силу". Моя молодша дочка Софія народилася 24 травня в день його народження. Він танцював і говорив "Миша, ну нарешті ми поріднилися".

- Ви сказали, що вам в житті пощастило. Цьому заздрять?

- Заздрість ... Я дивлюся на людей, яким перевалило за 80 і я їм заздрю. Може це трохи в мені від Йосипа. А заздрять мені? Сподіваюсь, що ні. Мені просто вдалося познайомитися з приголомшливими людьми - ще в Ленінграді з Фоменко, Додіним, в училище моїм педагогом був педагог Нуреева. Напевно, це доля, а не просто збіг обставин. З Йосипом ми могли зустрітися в Ленінграді мільйон разів, я віз з пологового будинку його першу дочку - дитини моєї близької подруги Маші Кузнєцової. Треба сказати, що нас не знайомили спеціально: мені треба було виїжджати на гастролі, а Бродський тільки повернувся із заслання. Мене оберігали, а я ображався. І все-таки ми з ним познайомилися в перші ж тижні мого перебування в Нью-Йорку.

- Бродський пише в "Набережній неісцелімих": "Я, скажімо, пам'ятаю, як купив тут кілька речей - само собою, в кредит, - які потім надіти не було ні духу, ні охоти. У тому числі два плаща, один гірчичний, інший світлого хакі. Тепер вони прикрашають плечі кращого танцівника світу і кращого поета англійської мови, хоч і зросту і віку обидва від мене відрізняються ".

- Поет - це чудовий Дерек Уолкотт (лауреат Нобелівської премії поет Дерек Уолкотт написав поему "The Prodigal", в якій багато разів згадується Бродський - М.Х.). А я цей плащ - подарунок Бродського - носив багато років, а потім подарував в Парижі іншому письменникові - Володі Марамзін. Він був близький Йосипу, і мені захотілося передати йому цей плащ.

- Це чудове спогад. Як і сам спектакль - також збори спогадів?

- Так. Саме так. Коли я читаю його вірші, я знову намагаюся зрозуміти, про що вони? Я навіть пробую піти від ритму поезії, наблизитися до прози - не в кожному вірші, але в якихось речах зробити так, щоб публіці стала видна якась картина. Чи не образ, а щось абстрактне, абстрактне - архітектура, сторінка, світло. Кожен раз - щось різне, невизначене. Як немає певних правил заучування віршів. Є правила, як їх декламувати. А коли заучуєш, то виникає абстрактна внутрішня картина, листівка, розчерк, шерех, шелест перевертає листа. Щоразу по-іншому.

- Ви говорите про словах. Що означають для вас слова "мова тіла"? Тіло, як інструмент, що виражає щось, вбрані, перш за все, в слова.

- В даному випадку тіло і голос - невіддільні. Херманіс дуже точно контролює декламацію і інтонації, але в тому, що стосується мови тіла, дав мені карт-бланш. У виставі є імпровізаційні моменти в русі.

- Театр повертає вас в стан молодості, коли тіло і дух - це одне, ще не розшарування роками?

- Дух - це Йосип. А тіло - злегка постаріле - це я. Я нервую перед спектаклем. А під час гри вже не до цього. До того ж мені все ще легше грати на російській, ніж французькою або англійською. Навіть в спектаклях Боба Вілсона за Хармсом і про Ніжинського я трохи говорю по-російськи. Цей же спектакль ми в основному граємо для російськомовної публіки, хоча робимо титри для кожної країни на її мові. Для тель-авівських вистав переклад тексту на іврит зробив чудовий перекладач Яків Лах.

- Театр в даному випадку заснований на слові. Цей спектакль дуже вербален, конкретний, точний. Наскільки саме слово виходить на перший план?

- Схоже, що виходить - так вважають глядачі. У центрі все-таки варто поезія Бродського і це те, що хотів режисер.

- Тобто ви досягли своєї мети?

- Ми тільки почали грати цей спектакль. Але, хочеться не промахнутися, не буду гріха таїти.

- Ви сказали, що це не зовсім спектакль, і не моноспектакль, і не поетичний вечір. Можливо, це експеримент - як і всі експериментальні постановки в вашому нью-йоркському центрі мистецтв BAC - Baryshnikov Arts Center, що існує вже 10 років.

- У BAC нам важлівій и експеримент и процес роботи. Ми даємо можлівість для творчості художникам, драматургам, хореографам, співакам, музикант. Надходить маса заявок, ми переглядаємо всі, відбіраємо, у нас є гранту - це доладна система. Головне - Залишити художника Наодинці з его ідеямі и сподвижниками в теплому, затишному и світлому місці. У нас чудові студії, зали для камерної вистав и великих постановок. У тисяча дев'ятсот сімдесят-чотири году, Опинившись в США, я занурівся в нове життя, пріїхавші з дуже Консервативної країни. Тут же в області культури Легкі на будь-яку імпровізацію. Для будь-якого молодого американця природно зробити щось нове. Вони більш вільні у своїх починаннях, ніж ми, які виросли в Росії.

- BAC - ваше дітище і частина вашої благодійної діяльності. Частина вашої колекції мистецтва і ваших же фотографій ви передали кількох музеях. Це спрямована благодійність або погляд на життя?

- О, тут все дуже просто. Я на це надивився, тепер треба дати подивитися іншим. Зараз колекція належить моєму Центру, вона показувалася в різних музеях, в Ризі, в Пушкінському музеї в Москві.

- Експеримент - це свобода. Що для вас означає свобода? Ви втекли з невільною країни.

- Я, тікаючи, знав, з ким і як хочу працювати. У мене було мало танцювального матеріалу - кілька класичних назв, я станцював все, що міг. Тільки зараз починається якесь відродження, а в 1960-70-і роки на балетній сцені в Союзі був застій, а атмосфера була консервативної і досить страшною. Я розумів абсолютно точно, що мені нічого не вдасться більше в професійному плані.

- Тобто, рішення залишити Росію, було викликано професійними міркуваннями?

- Так, професійні міркування були на першому місці. А також необхідність свободи пересування і відчай від того, що повернення означає несвободу.

- Ви продовжуєте займатися фотографією?

- Коли буває вільний час. Зараз у мене дві вистави на плечах, але я все-таки продовжую фотографувати, вишукувати потаємні моменти руху.

- А ви танцюєте для себе, граєте для себе?

- Щоранку пару годин я проводжу в залі. Треба розігріти м'язи, розігнати кров, іноді треба щось пригадати, знайти якісь ідеї для вистав, додатковий матеріал. Для постановки "Лист людині" за щоденниками Ніжинського я завжди знаходжу щось в русі. Так що я трохи танцюю на рахунок "Бродський, Ніжинський, Бродський, Ніжинський" ... Я побоююся, щоб моя дружба з Йосипом не стала б майданних надбанням натовпу. У нашій виставі немає біографії поета. Є його поетична біографія. Я досить довго вагався, перш ніж дав згоду на цей спектакль, пам'ятаю про особисте і публічне. Але тільки зараз розумію, що за спектакль ми зробили. Я намагаюся в "Бродського / Баришніков" розкрити для себе сутність деяких речей. Глядачі - вони там, в темряві. А я б міг з тим же задоволенням, з тієї ж внутрішньої екзальтацією, з тим же хвилюванням робити це навіть у порожньому залі.

Нью-Йорк, грудень 2015.

Інтерв'ю брала Маша Хініч

Фотографію з особистого архіву люб'язно надав Михайло Баришніков

схоже